 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
Літературний круглий стіл «Гоголь, як метафора».
Олександр Бойченко - Доброго вечора! Сьогодні серед наших гостей професор російського державного університету - Ігор Яковенко. Другий гість з Росії, можливо, єдиний серед нас, кому є що сказати про Гоголя, автор дуже цікавої книжки про нього ж - російський філолог Олександр Іваницький.
З цього боку від мене Оксана Забужко, поруч Андрій Курков, далі двоє братів… Колись я так собі раптом згадав: російський поет писав про свою подорож до Любека, і у нього був вірш, в якому він говорив: «И там родился Томас Манн, а может Генрих, я их путаю» – брати Капранови. Ще у нас присутні Юрій Андрухович і Андрій Бондар.
А я буду надавати всім слово, і звуть мене Олександр Бойченко.
І першому, оскільки я про єдиного знаю, що він має сказати про Гоголя, я надам слово сам собі.
(сміх)
Я прочитаю доповідь. Наукову, на дві сторінки (так що не дуже аж переживайте), це є наукова доповідь під назвою «Гоголь як парадигма чорт зна чого».
Може з чим іншим у нас і не все гаразд, але чорт зна чого – чорт зна скільки. Як не конотопська відьма Наташа Вітренко кидає у бій проти НАТО свої плетені берети, то партія упирів-ленінців на залитому кров’ю чолі з головним вурдалаком Малоросії Пєтєю Симоненком бродить привидом по електоральних закамарках Європи. Як не синьолиці регіональні зомбі сірководнем палац Україна ароматизують, то закоханий у товчене зілля мольфар Нестор Шуфрич перетворює надзвичайні ситуації на апокаліптичні.
А з іншого боку, наприклад, подейкують люди, ніби красуня Юля, після того як президент її кілька разів втопив з особливим цинізмом, перетворилася на русалку, і тепер лише чекає погідної політичної ночі, щоб розпустити коси та й залоскотати Віктора Андрійовича до кривавої гикавки. А винен в усьому Гоголь. Я вже давно це зауважив: щоб завдати справді великої шкоди країні, треба бути дуже великим письменником. А хто був найбільшим письменником з усіх, кого на свою голову породила щедра українська земля? Він – Микола Васильович. То нема тепер чого дивуватися, бо Гоголь прищепив хохляцькій свідомості дві катастрофічні тези: по-перше, шукати щастя наш другосортний брат конче мусить в імперії (причому , самі розумієте, не в Австро-Угорській). По-друге, не такий страшний чорт, як його малюють. Не Гоголь, ясна річ, перший до них додумався, але саме він яко геній довів їх до межі досконалості.
Наслідки першої тези настільки очевидні, що навіть незручно тут про них говорити. Але треба. Звісно, в очах до-національно свідомого Гоголя переїзд з України до Петербурга і перехід на російську мову був не більшою зрадою, ніж, скажімо, сьогодні переїзд гуцульського письменника до Києва і перехід на літературну українську. Як і для тисяч його земляків, аж до сусіда Трощинського, який кілька разів обіймав міністерські пости в царських урядах, Малоросія для Гоголя була органічною частиною Великоросії, тож, і стосунки між Полтавщиною і Петербуржщиною сприймалися ним не як горизонтально-міжнаціональні, а як вертикальні: між регіонами і столицею, між периферією і центром, між гіршим і кращим, між слабкішим і сильнішим. Нічого дивного, особливо з огляду на марнославство і прогресуючу манію месіанізму, що Гоголь вибрав на його думку більш перспективний шлях. Не дивно, але сумно, бо значна частина населення України до сьогодні лишається по-хохляцьки малоросійською.
Тепер щодо другої тези. Залишаю наразі осторонь усі сюжетні розгалуження і звертаю увагу на основний мотив, а саме – мотив угоди з чортом. Одна з фундаментальних і майстерно підсилених Гоголем відмінностей між душею українською та західноєвропейською полягає якраз у ставленні до чорта. Звичайно, винятки трапляються скрізь, але загалом західноєвропейська душа, котру Шпенглер недаремно обізвав «фаустівською», переживає зустріч з володарем темряви як визначальну екзистенційну драму. Середньовічна німецька «Народна книга про Доктора Фаустуса» виявилася парадигмою історії Західної Європи, передусім Німеччини, з її неперевершеними культурними злетами, але і з її моторошними політичними падіннями. Історично наївний Гете, щоправда, двісті років тому ще намагався якось не вельми переконливо виправдати угоду з Мефістофелем, натомість, навчений досвідом двох світових воєн і нацистської катастрофи німецького духу Томас Манн у своєму «Докторі Фаустусі» однозначно стверджує: «жодні земні звершення не врятують душу від диявольської угоди, а сподівання паскудними засобами втілити у життя добрі наміри є найнебезпечнішою історичною і не тільки історичною ілюзією».
Інша справа ми, українці. Де гірко навчений європеєць здригається від жаху, там українець також здригається, але від реготу. Та ось, щоб далеко не ходити: бачили, як Янукович на своєму з’їзді з моніторами балакав? Це він американського президента наслідував. Цілком за Гоголем. «Многим покажется удивительно видеть черта, пустившегося и себе туда же. Досаднее всего то, что он, верно, воображает себя красавцем, между тем как фигура - взглянуть совестно. Рожа, как говорит Фома Григорьевич, мерзость-мерзость…»
Смішно? Оце і погано, що смішно. Бо коли смішно, тоді не страшно. Своїми художньо-геніальними «Вечорами на хуторі біля Диканьки» Гоголь запрограмував наше вертепно-легковажне ставлення до інфернальних сил. Яким ще справді чортом можна налякати людину, котрій і так щодня в телескриньках коаліцію показують? Та українець, варто лише захотіти, сам на догоду гоголівським тезам осідлає чорта і полетить на ньому в російську столицю газ виклянчувати.
А тепер пригадайте, хто у Гоголя виступає носієм такої народної мудрості, від чийого імені написані «Вечори»? Правильно, від імені «пасічника». Нарешті, все стає на свої місця. Бо я ж раніше все не міг зрозуміти, з якого це дива наш президент з Януковичем якісь папірці підписує. Згадаєте моє слово: щойно закінчаться вибори – знову підпишуть! Тепер ясно – пасічницька філософія у дії. Що ж, допомогти Віктору Андрійовичу я більше не маю чим. Можу лише побажати йому творчих успіхів. Сумніваюся, однак, що світоглядних горизонтів Рудого Панька виявиться достатньо, щоб привести Україну до обіцяної Європи. Тієї фаустівської Європи, яка твердо запам’ятала урок історії: хто наважується підписувати меморандуми з нечистим, мусить пам’ятати про неминучість розплати.
Втім, заради справедливості слід згадати, що і сам Гоголь в останній повісті «Вечорів» чесно попереджав Ющенка: «Все, что не скажет враг Господа Христа – все солжет, собачий сын! У него правды и на копейку нет. Оно, конечно, то есть если хорошенько подумать - бывают на свете всякие случаи. Однако ж не говорите этого. Захочет обморочить, дьявольская сила – то обморочит, ей Богу, обморочит»! Дякую.
І оскільки у нас все-таки є спеціаліст з Гоголя – це Олександр Іваницький, який спеціально приїхав з Росії, щоб щось на цю тему сказати, то я з вашого дозволу, спочатку надам слово йому, а далі вже наші учасники будуть піднімати руки і проситися у бій. Прошу вас, Олександр.
Олександр Іваницький – Спасибо. Я боюсь, мои соображения могут показаться чересчур частными. Они имеют отношение к той теме, которая сегодня заявлена для нашей сегодняшней беседы, а именно - «Гоголь, как метафора». И я хотел бы привлечь внимание уважаемой аудитории к одному моменту: насколько программное место занимала метафора в художественной философии зрелого Гоголя. То, что я хочу сказать, – это только версия, и я хотел бы, чтобы это было воспринято только так. Это касается «Ревизора» и «Мертвых душ», и она может быть связана именно с барочной структурой метафоры, метафорической философией жизни, которую Гоголь неявно или явно продвигал в своих зрелых произведениях. Вначале я хотел бы привлечь внимание к тому, что я думаю, аудитории наверняка известно. А именно – к «Ревизору», который Гоголь заново осмыслил 10 лет спустя после написания комедии. В 1836 году, как известно, вышел «Ревизор», а 10 лет спустя в 1846 году, Гоголь постепенно переосмысляет собственное произведение и пишет так называемую «Развязку Ревизора», в барочном, как я его понимаю, ключе. А именно – когда некий сюжет предстает некой метафорой сугубо духовной сущности.
Как известно, в этом дописанном финале «Ревизора» артисты снимают маски, заново обсуждают смысл пьесы, и первый комический актер, которого должен был играть Щепкин, который играл Городничего, рассказывает актерам тот смысл, который ему только что открылся. И соответственно, выступает резонером Гоголевского видения собственной пьесы. В соответствии с ним тот город, который изображен в «Ревизоре» – это наш душевный Город, чиновники, которые воруют казну – это страсти, которые воруют казну человеческой души. Ревизор, подлинный ревизор, который является в финале – это совесть, которая посещает человека у дверей гроба, когда нельзя уже сделать шагу ни туда, ни обратно. А Хлестаков – это светская совесть, которая позволяет нам все, с которой мы каждый день договариваемся, и которая, в конце концов, нас одурачивает, поэтому к приходу подлинного Ревизора мы не готовы.
Таким образом, Гоголь переосмысляет в барочном мистическом ключе собственную пьесу десятилетней давности. Вот это, как мне представляется, механизм духовной метафоры. Он может быть нами восстановлен, хотя, в отличие от «Ревизора», применительно к «Мертвым душам» он Гоголем не дан.
Как известно, та трехчастная структура «Мертвых душ», которая была Гоголем задумана, из которой нам известен первый и частично второй том, в известной степени ориентирована на структуру «Божественной комедии» Данте, где первый том соответствует Аду, второй Чистилищу и третий Раю. Как известно, трехчастное, трехстадиальное очищение должны были пройти два героя, известные нам из первого тома «Мертвых душ» (а именно – Плюшкин и Чичиков). На счет других нам неизвестно, но структура именно такова. И первый том, как констатирует сам Гоголь (если иметь в виду, что в целом это отражение всего того, что наиболее ярко проявлено в славянской душе: как он говорил, «самого плохого, что в ней есть»)… то грехам славянской природы посвящен именно первый том. Так вот, эти грехи славянской природы явлены нам в пяти фигурах помещиков, которых последовательно объезжает Гоголь. И если мы хотим понять, в чем их грехи, то сам Гоголь, как известно, дает нам подсказку, а именно: греховность их нами может быть вычитана из того, как реагируют они на одно и то же странное предложение и скрытое испытание, которому подвергает их Чичиков, а именно, как реагируют они на предложение продать «Мертвые души» - мертвых крестьян, которые на бумаге согласно тогдашней бюрократической процедуре Российской Империи, являются живыми. Как реагируют они на продажу мертвых душ. Соответственно, мы поймем смысл первого тома, или можем надеяться его понять в том случае, если мы поймем, что означают в метафорическом, духовном, барочно-метафорическим смысле «мертвые души». Для того, чтобы это понять, мне представляется, нужно учесть ряд предпосылок, которые нам известны, и, сложив эти предпосылки, мы можем как бы вычислить суммарный смысл «Мертвых душ».
Во-первых, мы должны сразу констатировать, что Гоголь никоим образом не был противником самодержавия и крепостного права, и более того – на этой стадии он считал самодержавную крепостническую империю высшим проявлением того, что может быть в мировой цивилизации в принципе. Это первый важный момент. Таким образом, сам момент «крепостного», то есть прикрепленного состояния вассала к сюзерену является глубоко одухотворенным идеалом. Во-вторых, сам мотив тождества духовного и физического, социального и духовного был для Гоголя самоочевиден. Он неоднократно прямо говорит об этом в «Выбранных местах из переписки с друзьями», которые многими гоголеведами рассматривается, как попытка прокомментировать непонятые, с его точки зрения, «Мертвые души». «Социальное хозяйство только тогда и там придет в порядок, где пришло в порядок душевное хозяйство». То есть душевное и физическое, и социальное находятся в абсолютном тождестве. Внешний и внутренний город в «Ревизоре».
Следующий момент, на который можно обратить внимание, который собственно дан непосредственно в тексте – это абсолютное подобие всего мира, окружающего каждого помещика, самому помещику: природа, животные, люди, то есть крепостные души, каждого из помещиков – абсолютные двойники этого помещика. Каждый предмет в доме (я прошу прощения за, может быть, неточную рецитацию) говорит: «и я тоже Собакевич, и я тоже очень похож на Собакевича».
И наконец, последний момент, который мы должны иметь в виду, – это то, как Гоголь ретроспективно опять-таки в «Выбранных местах из переписки с друзьями» формулирует главную проблему «Мертвых душ»: «превращение человека как одухотворенного существа в бездуховную плоть». Вот если четыре эти позиции мы сопоставим, то из этого, как мне представляется, может быть выведено то предположение, которое объясняет все компоненты текста в их непротиворечивой связи. А именно, «мертвые души» помещиков, крестьяне – это те душевные свойства людей, которые когда-то были им свойственны, которые когда-то были в них живыми и действительными, и как будто бы еще живы, но которые на самом деле уже умерли. Соответственно, то предложение, которое делает Чичиков каждому из пяти помещиков, которые последовательно представляют собой возрастающую греховность: каждый следующий помещик более грешен, нежели предыдущий. Напомню известную всем последовательность: Манилов, Коробочка, Ноздрев, Собакевич, Плюшкин. Каждый из них более греховен в отношении собственной души, и поэтому более греховен в этом акте продажи.
И, чтобы не занимать больше времени, чем мне отведено этим собранием и аудиторией, я просто хочу привлечь ваше внимание к тому, что это предположение и возможная версия позволяет (и это уже не только мое мнение, но и среди уважаемых мной гоголеведов, в частности Е. А. Смирновой в ее книге о «Мертвых душах»), показывает почему, в чем каждый следующий помещик более греховен чем предыдущий. В частности четко распределяются две пары: «духовные скупцы» и «духовные расточители», которые идут в шахматном порядке. Скупцы это Коробочка и Собакевич, расточители – Манилов и Ноздрев. Манилов первый. Он находится выше всех, потому что, так или иначе, но он единственный, кто не берет с Чичикова денег, первый, кто не совершает греха продажи. Второй - Коробочка. Она тоже не понимает, что она продает, но для нее это уже товар. Следующий – Ноздрев, который готов все что угодно на что угодно менять. То есть для него собственное «душевное хозяйство», говоря Гоголевским языком, - это предмет игры, шалости и азарта. Четвертый – Собакевич. Он первый из помещиков понимает, что именно он продает, считает это законным предметом продажи и готов торговаться с Чичиковым от рубля до двухсот рублей за душу абсолютно спокойно. И абсолютно парадоксально выглядит фигура Плюшкина, который самый большой скупердяй среди всех. И, тем не менее, его душевное хозяйство изначальное самое богатое, он самый богатый помещик – у него свыше тысячи душ, то есть его потенциал душевный был больше, чем у всех остальных вместе взятых. Алчность сама по себе, алчность не ради денег, а ради алчности, она приводит к тому, что души исчезают у него быстрее, чем у всех остальных.
Есть такая деталь, на которую я хочу обратить внимание. Для него стяжание - предмет сладострастия, в отличие от остальных, для которых это рационально как-то мотивировано.
Но только у Плюшкина есть «беглые души». Чем беглые отличаются от мертвых – это понятно, это те души, которые могут вернуться. Это единственный, у которого есть потенциал возрождения, которое Гоголь готовит только для Плюшкина в третьем томе. И, наконец, это единственный из пяти персонажей, кто имеет биографию. Никто из других помещиков биографии не имеет. Они родились такими, как они есть. На Плюшкине показано, как человек деградирует, как старость превращает его в скупердяя, и только на Плюшкине душевная скупость и душевное расточительство соединяются между собой. Здесь еще один аллюзивный жест по отношению к «Божественной комедии», где скупцы и расточители помещены в один и тот же круг Ада, им суждено одно и то же наказание – бессмысленное перетаскивание камней с места на место.
Я, в частности, обращаю ваше внимание на то, что вот та версия символики «Мертвых душ», ради чего Гоголь, очевидно, и задумывал свою поэму, та барочная модель, которая в гоголевском мышлении жила, думаю, на протяжении всего его творчества: когда сюжет реальный, жизненный является метафорой некого духовного спиритуального сюжета – как она, возможно, позволяет объяснить различные компоненты текста в их непротиворечивой связи.
О. Бойченко – Пан Олександр говорив по суті, бо тема у нас сьогодні «Гоголь як метафора». Побачимо, як то воно далі піде. Чи є бажаючі зараз щось сказати з цього приводу?
Бр. Капранови – Ми люди трошки обезбашенні, тому почнемо.
О. Бойченко – Я бачив, що ви говорили весь час…
Бр. Капранови – Ми говорили про «Гоголя, як про метафору», тому що ми, як і все прогресивне людство, вважаємо, що Гоголя було насправді два…
(сміх в залі)
…Микола Васильович і Николай Васильевич – це були різні письменники. Того, який Николай Васильевич ми не розуміємо, тому і не дуже любимо. Ми не розуміємо ні «Мертвих душ», не «Ревізора», ні оцієї всієї пітербурзької…
О. Бойченко – Так вам же тут пан Олександр пояснював – треба було слухати…
(сміх в залі)
Бр. Капранови – …Тому наша доповідь буде називатися «Три джерела і три складові українського літературного процесу».
О. Бойченко – Дві?
Бр. Капранови – Три, три. Справа в тому, що ми знайшли третє джерело. Ми будемо розглядати «Гоголя як метафору» в українській його проекції. Йдеться про Миколу Васильовича.
Дуже цікаво: якщо подивитися на Гоголя озброєним оком, то за його спиною маячать ще дві фігури: Тараса Григоровича Шевченка і Лесі Українки. Звісно, вони за спиною лише тому, що сьогодні у нас саме Гоголь стоїть на першому плані. Але загалом, якщо говорити про шляхи розвитку українського письменника і, взагалі, що він собі на майбутнє думає, то глобально є три шляхи розвитку його як творчої особистості.
Спершу, безумовно, згадаємо Тараса Григоровича, і згадаємо, що він писав абсолютно неконвертовано - він писав завжди тільки для України. Він, грубо кажучи, стояв спиною до кордону, навіть з Росією, і писав «всередину». Тобто, принаймні те, що найбільше вплинуло на культуру. Це така, не скажемо, «герметичність», але спрямованість саме всередину культури.
Саме тому Шевченка мало перекладають, а якщо перекладають, то дуже погано. І ніхто окрім українців, насправді оцінити його творів не може. У тій самій Росії ми довго жили і не могли відповісти на питання: «Ну что такого в этом стихотворении - «Широкий Днепр ревет и стонет»?»Я, чесно кажучи, досі у вірші «Широкий Днепр ревет и стонет» нічого такого знайти не можу. Тому, власне кажучи, Шевченка можуть зрозуміти тільки українці, і тільки в Україні. І погодьтеся, що це модель поведінки, і модель творчої поведінки письменника: писати для своїх, писати принципово для своїх твори, які ментально зрозумілі саме культурно залученим людям – тим, хто виріс в цій культурі, збирається в ній жити.
Друга модель – це власне Микола Васильович Гоголь. Це людина, яка писала на експорт. Вона вивозила, так само, як зараз вивозять залізо, вугілля і заготовки, так само Микола Васильович вивозив на експорт «шматки» української народної культури в адаптованому «soft» варіанті, для того, щоб навіть в Росії, в Європі могли зрозуміти що до чого.
Тарас Бульба починається з абсолютно «української» фрази: «Экой ты смешной какой». Ми ніяк не могли знайти еквівалента в українській мові, а потім зрозуміли, що це адаптація. І в принципі Гоголь в усіх його українських творах максимально адаптований до розуміння за кордоном. Тобто, це така «євроінтеграція» шляхом продажу культури на експорт: береться національна культура, вихолощується до такого ступеню, щоб вона стала зрозумілою, залишаються конвертовані атрибути: фольклорні, етнографічні, і подаються під трошки гумористичним кутом: «Подивіться, які вони незвичайні. Давайте подивимось на них по-доброму. От вони , от я їх вам пропоную - так вони будуть вам зрозумілими». Це позиція творча. Вона присутня в українській культурі і зараз. Зараз намагаються її розвивати, бо це дійсно експортний потенціал.
Ну і, власне кажучи, тим, хто мріє про європейську світову славу Гоголь, звичайно, найбільш цікавий, адже він це зробив, на відміну від нас. Не нас персонально, а нас, як літераторів, які тільки мріють це зробити. І спосіб, яким зробив це Гоголь, підтверджує, що в української культури є шалений експортний потенціал. Тому що Гоголь, насправді, найуспішніший і найзнаменитіший з усіх письменників, яких можна вважати українцями за межами, власне кажучи, нашої території.
Ну і третій дуже цікавий феномен – це Леся Українка, яка працювала зовсім не так, і не так. Вона знайшла інший баланс – вона руйнувала кордони. Вона їх не визнавала. Вона говорила, що Європа якраз тут і є, бо в нас тут, дивіться, всі атрибути європейської культури: і античний фундамент, і вся християнська філософія – все це тут, просто його треба розробити. Структурно вся її творчість власне це ілюзія, не ілюзія, а побудова цього літературного світу без кордонів з Європою, тобто як частини європейського художнього процесу.
Але ми не будемо заглиблюватись в аналіз творчості Лесі Українки, оскільки тут є люди, які значно більше на цьому розуміються. Ми тільки подякуємо пані Оксані (Забужко), за те що вона примусила нас прочитати свою книжку і ми нарешті для себе…
О. Забужко – Я не примушувала.
(сміх в залі)
Бр. Капранови – Ми подякуємо видавцям, пані Оксано, за те, що вони видали цю книжку, і таким чином примусили нас її прочитати, але тепер, якщо із цього всього повертатись до Гоголя…
До речі, прикол сьогоднішнього вечора полягає в тому, що тут за столом зібралися представники всіх трьох напрямків – трьох джерел розвитку української літератури. Тобто, і ті, що працюють на експорт, і ті, що працюють тільки для України, і ті, що не визнають кордонів…
В цьому розумінні постать Гоголя найцікавіша саме для тих, хто збирається працювати за кордоном. Микола Васильович Гоголь прорубав нам вікно в Європу… в Росію. Ми думаємо, що за тим самим рецептом можна прорубати вікно в будь-яку іншу країну. Сокира - зброя універсальна, і показавши нам, як це робиться, він, власне кажучи – дороговказ. Так сьогодні Троїцький взяв з рук Гоголя як вказівку і показує що: Шановні, Гоголь може бути торговою маркою, може бути брендом і може бути способом донесення шматків, залишків української культури до всесвіту. І от власне, все те, що ми сказали про Миколу Васильовича Гоголя, є тезою, що ми його любимо і не любимо одночасно.
О. Бойченко – Тобто, я так зрозумів, що ви кликали Україну к топору?
(сміх)
Бр. Капранови – Так.
О. Бойченко – Ясно.
Зараз я надам слово пану Ігорю Яковенку - може він щось відповість братам «Генріху і Томасу»…
І. Яковенко – Я начну с того, что братья, с моей точки зрения, несколько идеологизированно жестковато формулировали…
О. Бойченко – Вони ж націоналюги…
І. Яковенко – Когда мне было 20, лет 30-40 назад была такая шуточная формулировка: «от Адама до Потcдама». Формулировка «Гоголь как метафора» - это тоже пример безразмерный. Это сейчас позволяет нам выстраивать любое размышление. И, возвращаясь собственно к Гоголю… для меня, когда я Гоголя осмыслил (я цивилизационист, я работаю с некоторыми вещами, связанными с выбором, с идентичностью…) для меня действительно Гоголь осмысливается в контексте с Шевченко. Они ведь современники. И их пути в высшей степени показательны. Они вырастали примерно в одну эпоху, разные немного социальные группы, разные судьбы, но, в общем, выбор России как империи, универсальной империи, православной, которая мыслилась, как объединяющая славян, или выбор Украины как Украины – они в высшей степени интересны. Ибо начало 19 века – это время, когда идея универсальной империи вытеснялась на самую периферию европейского пространства: в Россию, в Османской империи она доживала, как-то там доживала в Австро-Венгрии, а в Европе начинало утверждаться национальное сознание. Оно принципиально секулярное, оно по-другому себя позиционирует. И вот в разнице этих выборов – Гоголя и Шевченко, я вижу воплощение этих двух путей, двух потенциальных возможностей. Можно пойти по пути универсальной империи, в которую входила тогда Украина и себя осознать писателем «всеправославным», «всеславянским», говоря более поздним языком. И тогда Гоголь оказывается одним из создателей того русского языка, который континуален в русской культуре до сегодняшнего дня. С моей точки зрения русский язык начинается, это очевидно, с Пушкина. Для меня Пушкин и Гоголь – это те две огромные фигуры, которые формируют сегодняшний русский язык. Он идет до сегодняшнего дня - мы можем читать их без напряжения, это нечто для нас экзистенциально-постижимое.
Заметим, что и Шевченко и Гоголь опирались, среди всего прочего, на одни и те же истоки: они знали Пушкина, они знали польскую культуру, они опирались на народную культуру, но построили разительно разные космосы. И вот это различие – это различие экзистенциального выбора: выбора Имперской столицы и соответственно…
Я не хочу сейчас разбирать хорош ли путь был российства. Выбор каждого из них самоценен. И в этом смысле он не принадлежит нашему сегодняшнему суду. Но, что для меня очевидно, что русская культура и русский язык (ведь русские понимают Гоголя, как великого русского писателя. Можно это оспаривать, но для России это конвенция бесспорна)… Но Гоголь принес в русскую культуру нечто трудно уловимое, некий спиритус, трудно формулируемый, который, безусловно, украинский. Его нельзя вычленить, идентифицировать, но он, безусловно, живет в нем.
И Гоголь и Шевченко были счастливы в одном отношении: их Бог призвал в эпоху, когда формируется национальный универсум. В имперской оболочке в то время начинал формироваться русский национальный универсум, именно национальной русской культуры. Она еще и сегодня формируется, ее еще предстоит дальше формировать. И, разумеется, с Шевченко начинает зримо, явно формироваться украинское национальное сознание, воплощенное в художественных формах.
Люди этой эпохи совершают прометеевский подвиг. В этом отношении мне представляется, что их не надо ни осуждать, ни оправдывать. Они онтологичны - они бытийствуют у основания больших традиций, которые потом разворачиваются. Они, наверное, не нуждаются ни в нашем прославлении, ни в нашем суде. Они даны нам. Я думаю, что все, кто говорят по-русски и все, кто говорят и мыслят по-украински обречены сегодня, и завтра, и послезавтра читать, переживать, существовать, творить и понимать мир через призму того пространства, которое создал Гоголь. В этом отношении нам от этого не уйти. Другое дело, что каждая эпоха вытаскивает в своем наследии свое, и в Гоголе есть путь в Европу, в нем есть движение к европейскому барокко, в нем есть погруженность в современный ему общекультурный и идейный контекст Европы. Это сегодня очевидно и актуально. С другой стороны, Гоголь глубочайшим образом погружен в истоки, в очень архаические, глубокие корни народной культуры, без которой сегодняшняя культура тоже не живет. Я бы пока на этом ограничился. Нам, может быть, судить их не так интересно, как раз интересней понимать эти явления, и осознавать их масштабы.
Андрій Бондар
Я хотів сказати на підтримку ненаукової частини цієї дискусії. Сашко двічі згадав Томаса Манна і Генріха Манна. Я ще хочу згадати один раз Клауса Манна, і один раз Юрія Манна, який теж писав про Гоголя, і на тому з маннами покінчити.
Насправді вся розмова останніх років про Гоголя, українська дискусія, складається з дуже примітивних бажань ідеологічно переоцінити Гоголя і запхати його в український пантеон. Але за 16 останніх років це не вдалося нікому зробити, і саме бажання яскраво було продемонстровано Братами Капрановими, які висловили ставлення всієї української інтелігенції до Гоголя дуже чітко – Гоголь однозначно хороший, який писав про Україну, і однозначно ми не любимо того Гоголя, який продався, який написав петербурзький цикл, «Мертвые души», «Ревизор», Гоголь, якого, зрештою, краще знають у світі, ніж того Гоголя, який писав про Україну. І це логічно, бо романтичний Гоголь менш доступний у світі. Можливо, це не так, ви матимете час і місце, пані Оксано, мені заперечити.
Дуже цікавий мені один факт як ненауковцю: Коли пишу листи електронкою за кордон, зрозуміло, пишу латинкою. І одного разу мені довелося писати про Гоголя. Я думав, як мені транслітерувати Гоголя – gogol, чи hohol? Пишучи Гоголя в українській транслітерації, виходить, що він хохол...Пишучи googol, всім зрозуміло, що це за птиця.
Знову ж таки, я, як не науковець, з іншої бочки, оскільки я Бондар, хотів порівняти Гоголя з іншою фігурою. Дуже модно і якось уже второвано порівнювати Гоголя з Шевченком...
Десь за 300-400 км від місця народження Гоголя (до речі, ідентичність Гоголя сплутана і складна, там польський елемент теж присутній) народився ще один великий світовий письменник, який фактично так само як Гоголь сформував іншу світову літературу (ХХ століття), англійську літературу – це Джозеф Конрад. Поляк, народився в Бердичеві. Пройшов цікавий плідний складний шлях, трагічний, на відміну від Гоголя, не пішов служити імперії російській, натомість вибрав служіння імперії Британській. І залишаючись польським патріотом, він постійно тікав від Російської імперії, щоб злитися в духовному екстазі з імперією Британською. Цікавим у цьому плані є ставлення поляків до Конрада. Поляки не ставлять за мету зробити Конрада польським письменником. Для них це не питання. І в цьому власне полягає наша відмінність від шляху європейського, обраного іншими культурами, більш зрілими... Ми розриваємось від бажання привласнити усе, що створене найкраще, і водночас мати до цього дистанцію. Це такий український шлях – і мати і не мати... Для мене особисто Гоголь виступає як автор Петербурзького циклу, і я категорично не погоджуюсь, що він не наш, не український. Він якраз у петербурзьких повістях і є найбільш українським, бо та зашуганість, та переляканість, та екзистенційна розгубленість, неприв’язаність героїв перербурзького циклу, - вони відбивають тодішній стан хохла, малороса, в Петербурзі... Для мене це важливіший Гоголь, ніж той, що в Миргородському циклі, бо цей Гоголь мені по-людськи більш зрозумілий. Бо це Гоголь уже європейської літератури...
Ми сидимо із Братами напроти – це цікаво – різні позиції.
О. Бойченко
Що я найчіткіше зрозумів, це те, що Брати Капранови тебе поб’ють сьогодні, Андрію...
Андрій Курков
Не смотря на наличие микрофона, я не буду говорить что-нибудь умное. Несколько заметок. Мне кажется, что на украинских банкнотах, каждая из которых украшена портретами мертвых писателей, Гоголя нет…
- Коли буде десять тисяч гривень купюра…
Андрій Курков
Да, скоро, после выборов… Самый дорогой – Сковорода, и это правильно. Почему-то, когда слушал и Братив, и Андрея, почему-то вспомнил, что гражданам Украины не нужна виза в Монголию, а вот россиянам нужна виза в Монголию. Я к тому, что в свое время в Монголии был очень мощный гарнизон российских войск, и был книжный магазин, и, по-моему, именно благодаря этому книжному магазину, монголы перевели Гоголя на монгольский язык… И в какой-то момент поняли, что он был украинцем. На самом деле все хорошее повторяется, и повторяется попарно. На самом деле у меня была мысль, что Шевченко и Гоголь – братья, но не близнецы. Один был грустный – один веселый, один служил в армии – один нет… Они мне чем-то напоминают Януковича и Ющенко, тем более, что и Ющенко, и Шевченко служили на границах, а Гоголь не служил в армии, поэтому таким веселым стал. А Янукович не служил в армии, но почему-то не стал веселым…
Для меня существует три Гоголя – писатель, персонаж и политолог. И сейчас мы живем во времена политолога-Гоголя, о писателе говорят только литературоведы или … как там книжка Кокотюхи называется – «Похождения безголового»?
Брати Капранови
«Легенда про безголового»
Андрій Курков
Вот отрекламировали книжку между делом.... Я недавно столкнулся с «мертвыми душами» и мне было очень интересно узнать, что в Украине очень много мертвых душ и сейчас в связи с законом о покупке земли... То есть, земля официально не продается, но ее оформляют по два гектара на душу для сельхозработ, чтоб потом быстро перевести в частную собственность. По Украине ходят пакеты ксерокопий паспортов пациентов психиатрических лечебниц (это самые дешевые комплекты, потому что за остальные надо платить больше). И у меня в селе в Житомирской области как раз на 54 мертвых души глава райдержадминистрации от «Нашей Украины» забрал разрешение сельсовета о земле запаса так называемой и оформил, не дав при этом земли учителям сельской школы. Так что времена мертвых душ продолжаются, и я думаю, если присмотреться и к другим произведениям Гоголя, мы найдем очень много параллелей, не только таких попарных параллелей, как Шевченко и Гоголь.
О. Бойченко
Власне, наше засідання є ніби таким судом над Гоголем. І я вже зрозумів з того, що сказав Андрій Курков, що що би далі не говорилося, а Гоголь уже на віки вічні виправданий, бо завдяки йому монголи ввели візи для Росії...
Андрій Бондар
А ізраїльтяни скасували для України.
Брати Капранови
З ізраїльтянами там Шолом Алейхем, мабуть, все-таки спрацював.
О. Бойченко
Отже, Гоголь своє діло зробив... А тим часом Юрко Андрухович.
Юрій Андрухович
Дякую. Я думаю, що всі, присутні тут, навіть не тільки за цим столом, а взагалі присутні тут у цьому приміщенні, свого часу прочитали, і, мабуть, більшість, як і я, з великою насолодою, есей Владіміра Набокова «Николай Гоголь», здається, так він і називається. Це один із таких набоковських омажів на адресу улюбленого письменника, бо всі ми знаємо Набокова як надзвичайно прискіпливу і скептичну щодо творчості своїх колег, як живих, так і мертвих, людину. І вцьому випадку він просто розтанув від любові і захоплення творчістю Гоголя. Але я думаю, він досить суттєво помиляється в одному із своїх пасажів, можливо, просто перебільшує, але це перебільшення потрапляє в унісон уже з тими речами, які сьогодні тут пролунали, тобто певне нарочите і досить категоричне відокремлення скажімо так, Гоголя від Ґоґоля, як знову ж таки, Євген Маланюк у своєму есеї відокремив. Отже Гоголя-українця від великоросійського письменника Ґоґоля...
Власне, пасаж Набокова там такий... Не без іронії, не без цинічної, я б сказав, нотки, про те, що він бачить іноді якісь страшні сни, і в цих снах він бачить письменника свого улюбленого, який так і не перестав писати ці інфантильні, ювенільні і досить дурнуваті повісті з «Вечорів на хуторі...» і так далі, і так десь закис, загнив провінціалом малоросійським із усіма козацькими чаклунами, і так ніколи й не розвинувся в автора «Мертвих душ» чи «Ревізора». Але, на мій погляд, цілком очевидно, що як «Мертві душі», так і «Ревізор», - це теж зрештою Україна, українська дійсність. Виходячи навіть із прізвищ усіх цих, ну, практично всіх, - це територія швидше малоросійська. Тобто Хлєстаков, який приїжджає до Сквозняка-Дмухановського, згадаємо всі їхні «говорящие фамилии», вони свідчать про те, що це приїхав кацап до хохлів, власне кажучи, і ця містечкова шляхта намагається його якнайкраще прийняти...
Я мав на думці те, що історично Гоголь є дитям певного любовного трикутника – він прийшов на світ там, де зійшлися в певному драматичному романсі Україна, Росія і Польща. От Андрій згадував, що дещо недооцінюється польськість Гоголя. І вона вилазить з нього в досить-таки патологічний спосіб, перепрошую. При такому любовному трикутнику невідомо, як розподілилися батьківство й материнство в цьому трикутнику. І дитям цієї драми, цілком очевидно, постає певний гермафродит. І Ніколай Васильєвіч, Микола Васильович, власне, я б не протиставляв. Це і є оцей гермафродит. Тому і в пізньому своєму періоді що стосується цієї дійсності, цього матеріалу, з якого він ліпить свої твори, він залишається й надалі українським Гоголем, що не заважає йому водночас бути великим російським письменником, як слушно зауважив пан Ігор. Ми не можемо цього заперечувати.
Але в цьому сюжеті мені дещо цікава оця третя сторона – польський компонент, який мовчить. Російський компонент цілком аргументовано й обґрунтовано зараховує Гоголя до свого ареалу передусім текстом з великої літери, тобто приналежністю до великої російської літератури. Український компонент заперечує йому цілим рядом якихось менших текстів на кшталт якогось дуже часто цитованого листа, здається, до Максимовича, який навіть був написаний українською мовою, в якому Гоголь кілька разів підкреслив, що Київ не їхній, а він наш. Український компонент аргументує (і, мабуть, має підстави) цілою концепцією Євгена Маланюка про те, Гоголь – це взагалі така помста барокової України оцій от миколаївській імперії чи взагалі всій подальшій російській літературі, яка вся, як ми пам’ятаємо, «вийшла з його шинелі», і таким чином отруїлася цією «трупною отрутою», мертвячиною, яка вже навіть в назві «мертві душі». Тобто Гоголь взагалі виступає як такий собі український диверсант, який знав, що робить, і, власне кажучи, зробив, виконав цю місію. Велика російська література, яка починалася моцартівським Пушкіним, знаходить своє подовження в такому от гробокопателі, і все, що пізніше в ній народжується, воно, власне кажучи, покручене, ущербне і так далі...
А польський компонент у цій історії мовчить, і єдиний анекдот, який на цю тему існує, - це те, що начебто Сєнкевич почав писати «Огнєм і мєчем» як обурену, ображену відповідь на «Тараса Бульбу». Не знаю, чи це можливо якось перевірити... Але знаю, що , мабуть, гермафродитизм не лікується, його неможливо уникнути шляхом якихось операційних розтинів, заміни одних статевих органів іншими. Тому думаю, цю постать треба приймати в її от такій от цілісності. Дякую.
О. Бойченко
Дякую. Я думаю, що поляки тому мовчать, що Гоголь про своє «двоедушие» сам говорив – російське й українське. А про «троедушие» не говорив. Ну і поляки думають – та шо вже шукати...
Андрій Бондар
Просто «Тарас Бульба» донедавна був заборонений у Польщі.
О. Бойченко
У них вся російська література забороняється…
Яко джентльмен, надам останнє слово Оксані Забужко.
О. Забужко – Ви знаєте, коли я отримала запрошення на цю страшенно цікаву розмову - принаймні мені було дуже цікаво, і прочитала титул «Гоголь як метафора», моєю першою реакцією була якась така легка образа за Гоголя: чому «Гоголь як метафора»? Жива людина жила, страждала, була роздерта пристрастями цілий свій вік, шалено честолюбний, просто клінічно марнославний – якщо перемножити присутніх тут українських письменників один на одного, то думаю за марнославством і пів Гоголя не вийде, і, думаю, сам Микола Васильович, Николай Васильевич, чи як його уже нині не називали, був би дуже ображений, дізнавшись, що через півтораста років після його смерті нащадки так його «опустили», обізвавши «метафорою».
Але, власне, в ході цієї розмови я зрозуміла… не знаю, чи був саме таким задум організаторів, але якась метафора вибудовується вже бодай тому, що ми маємо за цим столом двох фахових гоголезнавців, які приїхали з Росії, і маємо цілу купу українських письменників (байдуже, чи пишуть вони по-українські, чи по-російські як Андрій Курков), ніхто з яких в принципі нібито до гоголезнавства не приписувався. Гоголезнавство віддано російській літературі, адже є частиною русистики. А українці дискутують про Гоголя виключно в рамках ідеологічних баталій, частина з яких сьогодні тут була проартикульована і озвучена. І я б хотіла…
Тут сьогодні хтось говорив, що протилежні сторони опинилися по обидва кінці столу. Оскільки я цілком спорадично опинилася в центрі, я думаю, що мені належить мирити сторони і якимось чином спробувати реабілітувати Миколу Васильовича. Від самого початку у блискучому есе Олександра Бойченка була заявлена тема: «Мовляв, всі наші біди від Гоголя. От він, мовляв, задав цю програму, а ми от і досі страждаємо». Я тут радше погоджуся з Євгеном Маланюком, якого Юрко Андрухович не в сує згадував. Свого часу на цьому ґрунті я помирилася з Віктором Єрофєєвим, який також був заявлений в учасниках цієї розмови, але не приїхав. Котрий сказав, що йому як російському письменнику ось ця ось метафора «Гоголя, як величезної свині, яку українці підсунули молодій російській літературі, котра вся потім «вийшла з його «Шинелі»» заражена оцим от гоголівським дияволічним, насправді дуже місячним духом і душком… от йому, як російському письменнику, мовляв, ось цей від початку переламаний Гоголем хребет, цей хрест дуже близький і дуже імпонує – це, десь певною мірою хворобливе, закомплексоване гоголівське начало.
Тут говорилося про гоголівську мову. Я би ще додала, що Гоголь вніс величезні проблеми. Я, щиро кажучи, взагалі погано розумію, як росіяни його читають, тому що він так ніколи поправно не оволодів російською мовою, і якраз його-то амбіція була витворити єдину літературну мову однаково зрозумілу і малоросіянам, і великоросіянам. Я колись мала цікаву дискусію з одним москвичем з приводу мови Гоголя, де нарешті, як останній аргумент приперла його до стінки, попросивши сказати от в тому самому початку «Тараса Бульби», де тарас Бульба говорить Остапові: «От смотри ты какой пышный!». Що це означає? Він мені не зміг пояснити. Тобто, це от нормальне українське: «Ти диви, який пишний!» Це ж просто переклад «Рута-Плай»! Це програма українського накладу двомовних українських газет, в яких ми сьогодні читаємо, як там було в якісь газеті: «на деревах в Києві розпустилися нирки» і моє улюблене: «відкрився Інститут імені Прочанина» (це Інститут ім. Богомольця). Я думаю, що таких от «прочан» і «нирок» - просто елементарних кальок з української, насправді, в мові Гоголя набагато більше, аніж це дозволяє навіть пізніший російський мовний норматив. І в цьому теж є елемент цієї самої «хохлятської підступності». Тобто, насправді, якусь-таки свиню Гоголем українці російській літературі підклали. Але я хотіла би звернути увагу на дещо інше, панове. На момент, який дуже часто в усіх цих дискусіях забувається. Все-таки ніхто інший, як той самий Микола Васильович був першим ,таки справді першим історично, письменником, котрий підписався українцем, правда по-французьки. “Nikolas de Gogol. L’ukrainien”, альманах Карлсбаду, 1845р. Ось цей самий «Лукриен» потім бере собі за псевдонім, підписуючись так само коли пише французькою мовою у Швейцарії у вигнанні, ніхто інший, як Михайло Драгоманов. Ну а потім, потім цей самий псевдонім бере собі ніхто інший як небога того самого Драгоманова, уже не в сує тут згадувана Лариса Косач – Леся Українка. І ось цей момент, про який сам Драгоманов говорив дуже чітко і дуже просто. І це дуже багато що пояснює. Він говорив, що Гоголь не відкриває, а закриває традицію. Він однозначно вважав Гоголя українським письменником, який нічого, так би мовити, в українській літературі не відкриває. В російській – відкриває. В українській же, натомість, він закриває двохсотлітній період малоросійської літератури, започаткований у 17 столітті Дмитром Тупталом – Ростовським. Тобто, це наш завершальний, сказати, подарунок – це двісті років української барокової традиції книжницької літератури, книжницької лектури, де Гоголь був замикающим. І от в першій, направду, науковій доповіді пана Іваницького, де звучав аналіз ось цих бароковихметафор…
Тільки я дозволю собі поправити: це не «европейское» бароко, це українське бароко. І «внешний город и внутренний город» - це зовнішній і внутрішній світ з 17-18 століття української барокової традиції книжницької літератури, і «зовнішній і внутрішній світ» Сковороди. Гоголь попросту виходить із Сковороди, не тільки з народної культури, Гоголь виходить із оцієї самої бурсацької книжницької Києво-Могилянської лектури київського кола і всієї традиції, котра, направду, для самих українців великою мірою лишається сьогодні замовчуваною, не кажучи вже про росіян. Але ось цю традицію він, закинувши собі як Вакула чорта в мішок за спину, ось цю традицію він і поволік до «Севернойпальмиры»., ось цю традицію він поволік до Петербурга. І ось цих самих чортів 17-18 століття, з якими росіянам, які дуже слабо собі цю традицію уявляють, і українцям сьогодні не легко розібратися – цю традицію він замикав. Натому етапі, коли писав Гоголь відбувався наплив старого малоросійського проекту і нового, започаткованого Шевченко. Тобто, перехрестя ось цих двох українських проектів: старого малоросійського і нового національного під новим українським іменем – от на цьому от роздоріжжі і відбулося оце дзеркальне, мерехтливе янусоподібне роздвоєння гоголівської фігури. В цьому кінематографічному напливі, я думаю, і слід його сприймати, але все таки давайте не будемо забувати, що ім’я отому новому періоду – оте саме «L’ukrainien» першим дав він – Микола Васильович, і давайте будемо йому за це вдячні.
О. Бойченко – Оце, пані Оксано, промова не «панночки», а «пані» я розумію…
(Сміх)
Добре мати мікрофон в руках і нікому не давати. Я ще надам, однак, слово Олександру Іваницькому, оскільки йому, мабуть, є про «Бароко» два слова сказати…
О. Іваницький – Спасибо. Я хочу, во-первых, прежде всего, подтвердить, что я полностью согласен, что безусловно речь идет об украинском барокко. Может быть, немножечко о польском, но я здесь не настолько в материале. Ну и дополнительно пару соображений о том, насколько драматична или не драматична принадлежность одной фигуры (в данном случае, Гоголя) к двум разным культурам. Реальное, спорное, но насколько оно драматично.
Я, может быть, открою секрет нашей вчерашней беседы на эту тему с И. Яковенко. Он меня обезоружил в какой-то момент вопросом: а к какой культуре музыкальной культуре принадлежит, например, великий композитор И. Стравинский. В какой-то момент я запнулся с ответом, но смог ответить, что до определенного момента - «Весна священная», «Петрушка», «Жар-Птица» – это наша культура, а потом это культура другая. Не знаю какая, но другая. То есть механизм перехода художника из одной культурной ситуации в другую культуру – это вещь редкая, но не уникальная. Мы можем назвать Кандинского, более распространенные вещи… Например, можно спорить о том имеют ли право немцы считать Моцарта, Гайдна или Малера своими композиторами, имеют ли они к этому отношение, на сколько это культура австрийская, немецкая и так далее.
Но если вернуться к Гоголю и, в частности, к барокко, то, сам момент перехода Гоголя (если он был) из одной культурной ситуации в другую, из украинской в русскую, во многом мне видится переходом из одной барочной структуры в другую. Потому что та культура, в которую он перешел, которую мы условно маркируем как «русская», эта культура не просто имперская, она барочно-имперская. Это культура русского 18 века, в которой европейское барокко было доминирующим и наиболее внутренне близким Гоголю-художнику. Не случайно одним из ориентиров, причем ориентиров не просто скрытых, а тех ориентиров, которые поздний Гоголь сам декларирует – это Ломоносов, это Ломоносовская «Ода» - это эстетика русского имперского барокко. Возможно, именно этот барочный ключ и создал возможность того перехода, который в той или иной степени Гоголь осуществил. Спасибо.
І. Яковенко – Частное замечание: действительно, у Гоголя в русском языке можно найти такого рода кальки, но мне представляется, что время когда творили Пушкин и Гоголь – это было время, когда во многом норма русского языка только творилась. Как они закладывали - что-то из того, что они делали, входило в русскую культуру и становилось ей, а что-то потом, как это бывает, было отсеяно. В этом-то и прелесть золотой эпохи: люди отдавая или не отдавая себе в этом отчет творили норму. И то, что Гоголь втаскивал в русскую культуру – как раз это было во многом задано еще и эпохой. В это время можно было втащить, можно было вложить. И этим это время интересно и божественно отмечено. Спасибо.
О. Бойченко – Дякую. Маєте два слова, брати?
Бр. Капранови – Коротко скажемо, що тут абсолютно чітко прозвучала думка, що Гоголь і Шевченко створили окремі світи. Але наскільки ці світи були окремі, ми самі не могли оцінити, поки не дізналися, що вони жили в одному місті, у Петербурзі, в один і той самий час, ходили одними і тими самими вулицями і не познайомились між собою. Тобто, це були зовсім окремі світи, окремі всесвіти. Чому вони не познайомились – це написано в передмові Шевченка до третього видання «Кобзаря». Оцінка Шевченком Гоголя була… Ми тут проти Гоголя нічого не говорили. Так от він би сказав. Сів і сказав. Тому що там написано дуже чітко. Але навіть не в тім справа.
А справа в тім, що блискуче, як нам здається, нашим колегам науковцям вдалося накреслити саме з літературознавчого, культурологічного боку, спозиціоцінувати його роль, історичне значення. Залишилось питання: що з цим робити? Ми видавці. Ми письменники і видавці одночасно. Так я вам скажу так: якби Гоголь після отого свого першого опусу «Ганса Кюхельгартена» нам видавцям приніс «Мертві душі», ми б їх не надрукували. І не тому, що це об’єктивно поганий роман. Це роман, який може прозвучати уже з п’єдесталу. Якщо такий текст звучить не з п’єдесталу жодний видавець його не візьме. Гоголь зробив хитрість. Він же знав, що він робить. Він був хитрий хохол. Ми теж хитрі хохли. Ми зайшли на цю виставку і пройшли оцінили роботи – як люди тепер сприймають Гоголя. І знаєте, яка нам найбільше сподобалась? Та, що дає містичну складову Гоголя. Там є така прекрасна фоторобота. (І. Гайдай. прим. ред.) Я бачимо, що вона багатьом теж сподобалась. Це те, що його привело на п’єдестал. Ми, коли були зовсім молодими письменниками і носилися зі своїм першим оповіданням, нас В. Савченко підвів до такого відомого фантаста - Йосифа Гуревича, і він нам каже: «Ну що вам сказать, хлопці? Що я повинен сказать вам молодим? Мене всі питають: «Чому я теж пишу про космонавтів, я пишу не гірше, ніж Гуревич – Гуревича друкують, а мене ні». Так от я скажу: мене друкують, тому що я вже Гуревич – я про космонавтів першим почав писать. Придумайте, про що писать першим – і вас будуть друкувать». Так от, Гоголь придумав, про що писати першим, і на цьому він піднявся. Шановні друзі, ми хочемо ще раз сказати, що ми не вважаємо Гоголя українським письменником – навіть в тій частині, яка про Україну. Дуже багато міфів. Ти говориш слово, і за тебе відразу додумують: «Брати сказали, що вони ділять Гоголя». Ми не ділимо Гоголя – забирайте його собі. Ми хочемо сказати, що наша земля багата, наше культура багата і на цьому можна зробити кар’єру в іноземній літературі. І не тільки в літературі. Тому, друзі, берімо все як є і несімо цим варварам справжню культуру.
А. Курков Хочу выступить в защиту Гоголя как украинского писателя. Не только потому, что Гоголь – «это наше все», как и Шевченко, а потому что мы все-таки не упомянули одну важную вещь, хотя вокруг да около этой идеи ходили. А идея такая: на самом деле Гоголь создал и продал миф об Украине. Как о Трансильвании. Он продал его сначала в Россию, а потом его купили за рубежом как российский миф. То есть, на самом деле, он обманул западных издателей и западных читателей, и продолжает их обманывать, потому что все знают, что это великий русский писатель – он писал о России.
О. Забужко – Я просто хотіла додати в зв’язку з цим, що стільки дурниць, скільки написали про Гоголя західні гоголезнавці, я в житті своєму не читала…
О. Бойченко – Юрко, маєш якесь слово?
Ю. Андрухович – Я зовсім не в продовження дискусії хотів запропонувати всім колегам і собі самому: може, ми ще по якомусь художньому тексту невеличкому прочитаємо?
О. Бойченко – Гоголя?
Ю. Андрухович – Ну, я, наприклад, збираюсь прочитати Гоголя. Але у власному перекладі. Тому що не я перший і не я останній на цьому зібранні, хто ішов сюди, напевно, з таким достатньо нав’язливим відчуттям школяра-старшокласника, який повинен відсидіти 45-ти хвилинний урок, не зовсім добре будучи до нього підготовленим, не зовсім знаючи, що відповідати, коли його запитають. Перевага цього старшокласника переді мною полягала в тому, що у нього були якісь шанси, що його не запитають. У мене таких шансів не було. Тому я змушений був копирсатися в архіві і знайти щось «гоголівське» в себе самого. І це декілька віршів. Один два з них я почитаю. Їм страшено багато років, тому я зробив їм деякий абґрейт, якщо вже про комп’ютер мова. І може, таким чином, я наважився їх ще раз прочитати. Перший називається «Церква».
Гей, дерев’яно церкво, царице,
Тьмяна паньматко в хрестатій намітці,
Що тобі світ цей – гульбище нице.
В небо ходімо, там будеш на місці.
Там тебе стрінуть блискітки ясні
В шибах за скачуть, сягнуть аж на хори.
Де голоси затріпочуть невчасні,
Де трибники зжовклі, як мертві птахове.
На мальовидлах запахнуть убрання,
Льоном дихнуть олійні парсуни.
Апостоли вип’ють всю брагу до рання.
Жени їх на небо, хай мури розсуне.
Тільки ж не можеш – коріння гудзате
в землю пустила до чорних поточищ
Прахом і пилом тобі припадати
Тут пропадати. А в небо не хочеш?
Бо в небі не буде стражденного хлопа
Дурної хфигури – він там не цвістиме,
Того ідіота, чи того філозопа,
Заквітлого бджолами золотими.
Оскільки перший «Церква», то другий – «Корчма». Йому не пощастило в 1985 році вийти в моїй першій збірці «Небо і площі», тому що саме вийшов антиалкогольний указ.
Гов, мамуню, кривобока перехняблена!
На дративій вивісці чарка й книш,
Глиняна помазаниця порохнява,
Що на вітрі мов кульбаба облетиш.
Вічна зваба для сердеги подорожника,
Скільки спраглих і голодних прихистиш?
Перебендю, курву, жовніра, острожника
З ними вкупі аж на місяць відлетиш.
А поки що гопаки і гольтіпаки
Гоп і гоцки, гоп зі смиком і гіп-гоп
Над боклагами з оліями і паки
Йолоп, вилупок, залупок, остолоп
Оселедці як дельфіни здоровенні
Плавниками і хвостами по столах.
І злітаєш ти на всі свої легені
По небесне молоко в чумацький шлях.
О. Бойченко – На цьому…
Бр. Капранови - Якщо вірші почали, у нас теж є вірш. Ми подумали, що якби Гоголь писав не для Росії, а, наприклад, для Японії? Який би він міг написати вірш для Японії? Хоку у виконанні Гоголя, якби він писав для Японії звучить так:
Цунамі насувається,
тайфун збирає хмари
То самурай іде до гейші
на чайну церемонію.
(сміх).
О. Бойченко – Ну і тепер на тому… Нема більше творів Гоголя на сьогодні. Не знаю, чи то вам сподобалося все, чи воно користь якусь кому принесло, однак зауважив я ось яку річ: хто як хотів собі – про Гоголя так говорив, але кожен говорив вільно, чого навряд чи можна було досягти, якби йшлося про Тараса Григоровича Шевченка. Отже я бажаю нам усім, щоб ми так само вільно говорили про Шевченка, як про Гоголя, і на тому всім дякую за увагу, і всім учасникам також.
11. 09. 07
