Гоголь-моголь. Автора «Мертвих душ» записали в сімейство Сімпсонів
Автор: Ута КІЛЬТЕР
 
Здається, до знакового ювілею Миколи Васильовича Гоголя ще ого-го (у квітні
2009-го відзначатимемо 200-річчя від дня народження автора «Ревізора»), але
ювілейні бюджети вже починають освоювати. Ось і недавній «ГогольFest» у столиці
формально приурочений до 155-річчя від дня смерті класика. Більше тижня під
склепінням «Мистецького Арсеналу» відбувалося «щось» — загадкове і надзвичайне.
Абстрагуючись від пафосно-реляційного надзавдання фестивалю «ГогольFest», а
також театрально-музично-літературної частини, спробую сконцентруватися на такій
акомпануючій його складовій, як виставка «Гоголь. Портрет» у «Мистецькому
Арсеналі».
Ввійти в запилено-крейдяне приміщення «Мистецького Арсеналу» і відчути цей
простір... Його обсяг... Відразу хочеться дихати на повні груди. Цей простір —
чистий. Яким він і має бути для візуального мистецтва. Загальне ж враження від
самої виставки — свіжість. Так, саме свіжість. ОБСЯГ дозволив роботам не тиснути
одна на одну. А робіт було багато. І всі вони різні. Різні і різноманітні, що не
дратувало, на відміну від «групових» виставок (Спілки художників, інших
об’єднань). Це сприймалося як антитеза «хутірському» — чомусь «своєму», своїй
команді.
І тут спливає back effect: участь у цій виставці стала своєрідним тестом на
соціабель­ність. Показовою стала участь майстрів із відомим ім’ям, для яких
справи українські — не бренд, а сутнісне; і НЕучасть зірок новітнього мистецтва,
котрі були заявлені і не з’явилися.
Це не командна виставка. А виставка, якщо можна так сказати, «за покликом душі».
Унікальність простору «Арсеналу» допомогла. А так і не підрахована остаточно
кількість учасників та робіт (понад 40) підказувала, що дивитися: «Ось є таке
бачення, і таке, і таке». Таке — це від інсталяцій, імітації інсталяцій,
живопису, класного живопису (живописного живопису), «проб пера» (теж у всіх
сенсах, включно з графічним і скетчевим) до об’єктів — були й об’єкти. І бачите,
воно «не злиплося».
* * *

      Полиски «ГогольFest»
НОСИ — це жахливо, стільки носів... Вони не домінували. Але їх було надто
багато. Художники працюють із власними (простими), легко впізнаваними,
«зчитуваними» образами-архетипами ніби дистанційовано, але часом «вклеюються» в
ситуацію — тонуть; а тому є найкращим відображенням сприйняття і
ролі/призначення Гоголя для нас, українців.
Насамперед що згадують? Шинель і ніс. Навіть Вія і його жахів мало. Прикро! Ні
щоб переробити все на страшилку, адже маємо її свою, реальну, та ще й яку!
Простір «Арсеналу» дозволяв кожній роботі прозвучати, не загубитися. А ось із
загублених робіт була (випадково!) виявлена най-найточніша, сардонічна —
тілесного походження, повстяна смужечка, на якій зі зрізаних нігтів (ух!)
виклали ім’я «Гоголь». Не страшно, але неприємно якось чіпляло-дряпало.
Були в експозиції «крихітки» — проби пера й відрепетирувані, «шкільні» приклади
класичної ілюстрації. Були роботи, далекі від теми. Швидше варіації близько
того, а не на запропоновану тему. А оскільки в назві значився «Портрет», на
ньому й зупинимося.
Були зображення у повний зріст із пап’є-маше, фотографії-інсталяції скульптури
письменника (напевно, у повний ріст), погруддя. Проникливо дивилася з полотна
відрізано-загорнута у тканину голова Віктора Сидоренка (правда, гарна —
«справжня живописна робота»); сусідячи з теж відрізаною Олександра Ройтбурда,
яка вже стала об’єктом покло­ніння. Голови були і на целофані, що працює на
просвіт, Андрія Блудова/Наталі Кухар і в «Чарівному ліхтарі» Андрія Гуренка (там
профіль Гоголя проявлявся тільки тоді, коли на нього світло падало, звісна річ).
Мабуть, найпростіше було Владиславові Шерешевському. Йому легко, оскільки
історичні розвороти і містифікація історії — його тема.
* * *
Не обійшлося без монументалізму. Був смішний, у радянсько-патетичному стилі, але
на чорній клейонці з маскою (у смислі «портретом») із пап’є-маше — Олексія
Балашова та Інни Бобрової. Був монументалізм НА сіні — досить іронічний (від
класика сучасного мистецтва Тиберія Сільваші) та ІЗ сіна з прямими «посяганнями
на духовність» (від попереднього венеціанського бенефіціанта). Знову носи...
Велася робота з кліше, на кшталт трафаретів на майках або на картоні «Україна
любить Гоголя» Олени Голуб. Погосов Вілен у своїх фотоколажах усюди понатикував
Гоголя, навіть бодибілдингістом його представив.
Зате Ярослава Хоменко приписала письменника до сімейства Сімпсонів! Клас! Ми ж
теж до нього якось боком притуляємося. Якщо думаєте, що не згадали хармсовських
анекдотів про Пушкіна з Гоголем, то ви дуже наївні.
Зате «Шарж на Миколу Васильовича» Іллі Авсенєва був створений дивною технікою
фототрейсування, він вийшов ємним «ніби» зі слідів спогадів!
А ось «Тінь на місцевості» Романа Присяжнюка, нанесена на рядно, натягнуте у три
шари, заманювала в іншу площину сприйняття і була в тон до шинелей. Там були
чудові, пересувні, величезні (4,5 метра) шинелі на коліщатах (і, скажу вам,
страшнувато було, коли вони на тебе в залі накочувалися). Ось ходиш «Арсеналом»,
прогулюєшся, дивишся-придивляєшся (багато робіт доводилося обходити, сприймати
об’ємно-об’єктно), а потім спиною відчуваєш, що насувається «щось»... Чи то хата
поповзла, чи то тінь гігантська притисне зараз... Зате «потім» можна було
приміряти цю шинельку, влізти в неї, як у будиночок, і покататися.
«ДахаБрахінські» — Троїцького шинелі трохи вирівняли об’єм. Оскільки роботи були
традиційно середнього розміру, щоб не загубилися, їх хоч на високі підставки і
ставили, але ОБ’ЄМ!
* * *
Тут у всіх на язиці (практично притчею во язицех) були... таргани. Справжні,
живі й величезні (кажуть, їх спеціально протягом двох місяців відгодовували).
Вони примостилися в дірках на голові розфарбованого гіпсового погруддя
письменника і ворушили своїми вусами та лапками (бр-р!). Підсвічений тьмяною
свічкою об’єкт Наталі Мариненко похнюпився: він, мабуть, інакше уявляв долю
своєї творчості. Хоча хто знає? А якщо гадаєте, що художники знають менше, ніж
ви, то дозволю собі засумніватися. Вони взяли та й презентували увесь, різний,
спектр кліше — анекдотів. Художники ЧЕСНО попрацювали зі своїми (і нашими)
стереотипами. А ось скажіть, тільки чесно, коли вам востаннє хотілося Гоголя
перечитати? Бо мало хто повертається до творів шкільної програми. Якби мені не
трапилася фантастично смачна стаття Володимира Набокова про стилістику Гоголя, я
б теж була з вами.
Обумовлений був «Портрет». Портрет то й портрет. Хоча хабарництво «Ревізора»
здається актуальнішим. Але це вже предмет дослідження художників актуального —
новітнього й аналітичного мистецтва. Звідки стає зрозуміло, що Гоголь — це вам
не «Вій» і «Хутори поблизу Диканьки», і навіть не опера «Черевички». Адже там ще
й «Ревізор», і «Мертві душі»!
Велика ж кількість відвідувачів свідчила про те, що стратегія поєднання різних
видів мистецтв сприяє їхній взаємопідтримці, розробляючи все ту ж таки ідею:
окультурення громадян. І хоча розворушити — пробудити культурні запити — було
надзавданням, воно навряд чи під силу одноразовому зусиллю, але рух, безперечно,
позначився: деякі відвідувачі й самі художники почали «думати» про МОЖЛИВІСТЬ
говорити про сучасний світ, стан розуму в Україні мовою сучасного мистецтва.
Хоча... Аж ніяк не знаковим, але символічним, можливо, мало стати полотно Федора
Александровича «Третя ніч Хоми Брута», з явленою у ньому тотальною,
експресіоністською — бурхливою — маячнею дивовижних чудовиськ.